ив собі колись чоловік.
Одного разу прокидається він уночі, виглядає у вікно – надворі щось світиться.
«Ой, що це таке?» – подумав чоловік і відчинив вікно. І як же він здивувався, коли побачив, що горить сусідський будинок.
«Треба якнайшвидше сповістити про це старосту,– вирішив він, але тут же зупинився. – Стривай! У таку хвилину потрібна розважливість».
Чоловік розпалив вогонь, нагрів води, помивсь і поголився. Потім убрався в святковий одяг, взув дорогі сандалії, а в руку взяв віяло. Бо хіба можна з’являтися перед такою високоповажною людиною, як староста, в неохайному вигляді?
Перед будинком старости чоловік зупинився, кашлянув і тихо сказав:
– Пане старосто, пожежа.
Але серед ночі всі міцно спали.
– Пане старосто, пожежа...– боязко повторював чоловік.
Через якої півгодини нарешті пробудилася старостиха. Прислухалася, чує – хтось каже, що горить.
Старостиха розбуркала старосту.
– Що, пожежа? – захвилювався той.
Зірвався з постелі й побіг до місця пожежі. Але було вже запізно: будинок згорів.
– От дурень! Та хіба так будять? Ти б постукав у двері та вікна й голосно закричав: «Пожежа! Пожежа!» – дорікав чоловікові розгніваний староста.
Наступної ночі чоловік прокинувся, схопив здоровенного кілка й помчав до старости, а тоді почав гамселити по вікнах і дверях, вигукуючи: «Пожежа! Пожежа!»
Староста не на жарт перелякався. Вискочив надвір блідий, у спідній білизні.
– Чую, чую! Перестань гупати! А де горить? – запитав він.
– Пане старосто, це я хотів дізнатися, як треба вас будити, коли горітиме,– спокійнісінько відповів чоловік.
Кажуть, при цих словах старості відібрало мову.