авно-давно колись жили собі в мирі та злагоді дід і баба.
Одного дня дід подався в поле сіяти ячмінь. Брав жменю зерен і розкидав, приспівуючи:
Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
Аж тут де не взявся танукі[1] – та й ну перекривляти діда:
Зогнийте, зернятка, зогнийте,
Щоб з тисячі лишилося одне!
«Який вредний танукі!» – розгнівався дід і кинувся до танукі, але той показав йому язика й дременув у гори.
З досади дід мало не тупав ногами. Вирішив він упіймати танукі й покарати. Обмазав пеньок, на якому той сидів, клеєм, а тоді знову почав сіяти ячмінь і приспівувати:
Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
Тим часом танукі знову прибіг і, всівшися на пеньку, почав перекривляти діда:
Зогнийте, зернятка, зогнийте,
Щоб з тисячі лишилося одне!
Дід кинувся з мотузкою до танукі. Той висолопив язика і хотів був дременути, та не зміг – приклеївся до пенька.
– От, голубе, ти й попався! – мовив дід і, спутавши танукі мотузкою, поніс його на спині додому.
– Стара, я впіймав танукі! Звари з нього юшку!
– Який гладенький! Зараз же приготую вечерю,– зраділа баба.
– А я піду на часинку до міста дещо купити,– сказав дід і, підвісивши танукі в кухні на мотузці, пішов.
Баба заходилася ліпити просяні коржики для діда.
Якийсь час танукі висів мовчки, а тоді обізвався людським голосом:
– Господинонько, як вам, певно, важко місити ці коржики! Коли хочете, я вам допоможу. Тільки розв’яжіть мотузку.
– А ти не обдуриш?
– Та хіба я на таке здатен?
– Хай буде по-твоєму,– погодилася добра баба і, спустивши танукі на землю, розв’язала мотузку.
Зраділий танукі взяв у лапи товкачик і почав товкти просо для коржиків, примовляючи:
– Ліпіть, господинонько, коржики, ліпіть, ліпіть!
Та коли стара присіла навпочіпки, танукі як лусне товкачиком її по голові! Баба впала на землю мертва.
– Так тобі й треба! – вигукнув танукі й дременув у гори.
– Який жах! – заголосив дід над бабою, коли повернувся додому.
Почув заєць, як дід плаче, та й питає:
– Діду, що сталося?
– Нечуване лихо: танукі вбив стару! – відповів дід крізь сльози.
– Заспокойтеся, діду, я помщуся за вашу бабу,– мовив заєць і зник.
Якось заєць ламав у горах бамбук. Підійшов до нього танукі та й
питає:
– Зайче, навіщо тобі бамбук?
– Скоро зима, зроблю собі з нього хатку.
– Я тобі допоможу! Хочеш?
– Коли твоя ласка.
Заєць і танукі наламали два оберемки бамбуку і закинувши їх собі на спину, пішли вузенькою гірською стежкою.
Танукі, який йшов попереду, почув, ніби хтось черконув кременем.
– Зайче, що це тріщить?
– Це пташка трісьтрісь з гори Трісьтрісь віщує, що скоро зима.
– Невже?
Танукі знову рушив, а заєць підпалив бамбук на його спині. Бамбук спалахнув і затріщав. Танукі злякався і, намагаючись скинути із себе вогонь, заволав:
– Рятуйте! Рятуйте!
І побіг світ за очі.
Минуло кілька днів. Заєць майстрував човен з кедрового стовбура. Підійшов до нього танукі з обсмаленою спиною та й каже:
– Ну й підвів ти мене того разу!
– Та що ви! Я вперше вас бачу! Ви, певно, із кимось мене сплутали,– відповів заєць байдужим голосом.
– Невже? Невже я помилився? – здивувався танукі. А тоді спитав: – Що це ти робиш, зайче?
– Скоро настане зима, в горах нічого буде їсти. Тож я майструю човен. Ловитиму рибу в річці.
Танукі теж закортіло мати човен.
– Слухай-но, зайче, зроби й мені човен!
– Гаразд! Собі зроблю з дерева, а тобі – з глини.
– Нехай буде по-твоєму.
Танукі приніс глини, і заєць, перемішавши її з сосновою живицею, зліпив човен.
Коли обидва човни – глиняний і дерев’яний – були готові, заєць спустив їх на воду й сказав:
– Ну, то їдьмо рибалити!
– їдьмо,– погодився танукі й сів у глиняний човен.
Незабаром вони випливли на середину річки. Та глиняний човен почав м’якнути й поволі тонути.
– Ой! Мій човен тоне! Зайче, рятуй! – заволав танукі.
Тим часом глиняний човен розвалився і разом з танукі пішов на дно.
Заєць приплив до берега, вистрибнув з човна й помчав до діда.
– Діду, я помстився!
– Дякую! Дякую! – відповів дід і витер сльози.
Виноски[]
- ↑ Танукі – єнотоподібний собака.