олись-то на півночі Англії жив могутній чаклун. Він володів усіма мовами, які тільки були, і знав усі таємниці світу. А ще мав грубезну книжку із залізними застібками на палітурках. Книжка лежала у нього в покоях, прикута до ніжки стола, а стіл був міцно прибитий до підлоги. Перш ніж читати книжку, чаклун одмикав її залізним ключем, якого завжди носив із собою.
От якось чаклунів учень, якому було заборонено навіть підходити до книжки, влучив мить та й прокрався в покої, коли господар пішов із дому. Бачить учень: у кутку стоїть дзеркало, та не просте — в ньому видно геть усе, що робиться на світі. Була тут і чарівна мушля. Прикладеш до неї вухо — і чуєш, що тільки заманеться.
Та даремне учень вдивлявся в дзеркало — у ньому лиш хмари табунами пливли і дим клубочився. Даремне прислухався й до мушлі — в ній тільки шуміло щось та хлюпало, ніби морські хвилі.
Глянув учень на стіл — о радість! Лежить чаклунова книжка незамкнена. Розгорнув її учень і, водячи пальцем, прочитав уголос один рядок. І щойно він це зробив, як задвигтів увесь будинок, розступилися стіни і з'явилось величезне страховисько. Очі йому палали, із рота вихоплювалось полум'я. Це був чаклунів служка.
— Наказуй! — заревів він.
Учень украй розгубився і, кивнувши на герань, вигукнув перше-ліпше, що спало йому на думку:
— Полий квіти!
Служка зник, та вмить вернувся з діжкою води. Вилив він ту воду на квітку й миттю приніс другу діжку з водою. Далі третю, четверту. Носить та поливає. Вже у кімнаті справжнісіньке озеро. Вже вода вікон сягає. А він ллє та ллє.
— Ой, годі! Годі! — благає учень.
А служка не зважає, бо, щоб зупинити його, треба було знати особливе слово.
Тим часом води ставало більше й більше. Учень виліз на стіл. А вода його й там дістала. Ось-ось накриє з головою.
На щастя, додому вернувся чаклун. Прочинив двері, побачив, що скоїлось, вигукнув потрібне слово. І щез служка, ніби крізь землю провалився.
А учень довго ту воду вичерпував та відрами надвір виносив...