дин господар погано доглядав свого собаку та півня. Собаці похлебтати нічого не давав, а півневі – подзьобати. От вони й нарадилися до лісу втекти, без господаря пожити. Півень знайшов собі сідало на гілляці високого дуба, а собака трохи нижче в дупло заліз і зробив там собі лігво. Отак вони удвох тихо та мирно й вік прожили б, по-дружньому все між собою ділячи, коли б не та звичка у півня ночами співати та людей до роботи будити.
Заспівав півень у лісі перший раз – і почула його голос лисиця, а почувши, вилізла з нори. Заспівав півень удруге – лисиця вуха настовбурчила, слухає, з якого боку голос долинає. Прислухалася та й пішла на той голос. Прибігла до дуба, стала та й думає: «Я цього півника із дуба зманю, піймаю та й з’їм». Підняла писок угору й завела солоденьким голоском:
– Ти один-однісінький півник на весь ліс, а я теж тут сама-самісінька лисичка. Спустися, півнику, вниз, будемо з тобою жити в дружбі та злагоді.
– А я тут не один,– каже півник. – Унизу піді мною живе мій друг – воротар. Постукай у ворота, попроси, щоб він тебе впустив. Може, він одчинить ворота й тебе прийме.
Лисиця подумала, що той воротар – другий півень, і зраділа невимовно: от із’їсть не одного півня, а відразу двох. Постукала хвостиком об дуба, сидить і чекає, поки їй ворота відчинять. Аж тут собака як плигоне з дупла та як ухопить її за загривок! Крекче лисиця, стогне, неначе ота коза, і хвостом вертить, та тільки й устигла подумати: «Заманулося півнячого м’яса, та своє півневі й собаці принесла».
Собака так її трусонув, що на цьому й кінчились усі лисиччині хитрощі.